Марія Терентіївна Захарьонок про війну говорить не любить – спогади лиш серце крають, але того, що довелося пережити, не можна забути ніколи.
Її, сироту , якій дали притулок і роботу добрі люди в Києві, з курсів медсестер забрали на фронт.
Її, сироту , якій дали притулок і роботу добрі люди в Києві, з курсів медсестер забрали на фронт.
Доводилось під обстрілами ворогів поранених бійців із поля бою витягати. І першу медичну допомогу надавати, і на санітарному поїзді у госпіталі доставляти. Та найважливіше було підтримати бійців морально, хоч іноді серце, здавалося, розірветься від страхітливих ситуацій, жалю й розпачу.
Якось під Воронежем санітарний поїзд бомбардували німецькі літаки. Ми потрапили у такий капкан! – думали, не виживе ніхто, - розповідає Марія Терентіївна. – Тоді ми втратили нашого лікаря, санітара, значну кількість поранених. Діставшись до місця призначення, знімали з поїздів здебільшого вже вбитих. Один льотчик, що залишився без рук і без ніг, увесь обгорілий, волаючи від нестерпного болю, благав: «Убийте мене, щоб я не страждав, пожалійте!». Лікар же стримуючи всі свої емоції, коротко відповів: «Не маємо права». Молоді ж мед сестрички заливалися слізьми – від одного погляду душа завмирала. Але, зібравши силу волі, юні медики чергували біля поранених: робили перев’язки, годували і неодмінно запевняли: «Тримайтесь, ми з вами ще Перемогу відсвяткуємо!».
Та після 9 травня 1945 року цей санітарний поїзд не розформували було отримано наказ «вивозити із Німеччини радянських людей, котрих насильно туди забрали». Здавалося, зовсім інша місія – радісна – повертати на Батьківщину своїх співвітчизників . але знову ж таки, недарма кажуть, що у війни не жіноче обличчя, її наслідки ще довго давалися взнаки.
Багато жінок повертались з Німеччини вагітними, - пригадує Марія Терентіївна. – Звісно, що вони не винні, адже власники-іноземці поводилися з ними, як із рабами: що хотіли, те й робили… Біда… Так, війна була дуже жорстокою, особливо діставалося жінкам – і в тилу, і на фронті, і в полоні.
Марія Терентіївна дякує долі, що вберегла живими її та її судженого, котрий був у санітарному поїзді поїзним майстром. Там познайомились, і до кінця війни були разом. Важкі були післявоєнні часи – виживали, як могли – збирали мерзлу картоплю, їли, але головне, - жили вже під мирним небом. З далеких країв до Знам’янки подружжя приїхало, коли вже мали з чоловіком двійко дітей. Коли трішки діти підросли, Марія Терентіївна пішла працювати на консервний завод, а згодом влаштувалася у вагонне депо, звідти й на заслужений відпочинок пішла.
З кожним днем учасників війни залишається все менше, - говорить М.Т. Захарьонок – І я не знаю, якою увагою і турботою їх необхідно оточити , щоб віддячити за їхній героїзм у ті пекельні роки. Ми не маємо права забувати про ветеранів заради того, щоб подібне не трапилося ніколи.
